Він почав ходити живійше. Прикре почуттє в його душі дійшло до вершка й перебуло кризу. Йому відкрили ся веселїйші горизонти.
»А коли я знаю се, коли розумію причини сього, то нїчого й гризти ся[1]. Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа, а там побачимо. При першій нагодї поїду до Буркотина, роздивлю ся все на місцї, побалакаю ще з иньшими людьми. Побачимо, може, воно не так лихо буде, як здаєть ся.«
Він зупинив ся коло вікна й зирнув на міський сад. Його очі все падали на те місце, де колись-то бачив чорну даму, але її не було там. Стежкою сунула ріжнобарвна хвиля панів, панночок, дїтей, а коло лавки, де сидїла колись чорна дама, стояв непорушно прецляр[2] із кошем прецлїв та медяників на руцї.
Євгенів зір перебіг на тїсне подвіррє його дому. З сього боку подвіррє було вузеньке, затїснене мурованим парканом, майже темне й вогке. Попід парканом ішов сторож Баран. Євген зразу не звернув на нього уваги; бачучи, як він іде здовж муру, він подумав, що йде до комірки по коновки або по мітлу. Але по хвилинї, зирнувши удруге, він побачив, що Баран тою самою стежинкою попід мур, у найгустїйшій тїнї, йде назад, голїруч, рівним, виміреним кроком. Дійшовши до місця, де подвіррє розши-