— Але ж, люде, — мовив Євген, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сидїли, — що вам таке? Хто вам сказав, що я на вас гнїваю ся? І за що б я мав гнївати ся на вас? Хочете відібрати від мене свою справу — я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далї; в тім ваша воля. Я хотїв поговорити з вами про иньшу справу.
— Про яку?
— Ваше село досить велике, правда?
— Та досить.
— Кілько нумерів?[1]
— Та буде більше, як двістї.
— Ну, і нарід не такий дуже бідний.
— Ой, говоріть, не бідний! Та же не багатий.
— А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка е, хлїб родить ся.
— Е, що з того! От маємо стілько, щоб з голоду не пухнути.
— Ну, а пан добре стоїть?[2]
— А Бог його святий знає.
— Має гроші? Чи, може, в довгах?
— А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
— Отже кажете, що хотїв пасовисько продавати Жидові.
— Та то нам на-збитки.
— Ага. Ну, але я чув, що він би й цїлі свої добра готов продати.
