вий стан був вічний, незмінний, одиноко нормальний для людського духа. Він сїдав за фортепян і починав грати зразу обовязкові вправи, потім свої улюблені народнї піснї в композиції Лисенка. Він знав, що перші згуки тих чудових акордів відразу змінять фізіономію школи і приваблять до його покою всїх його товаришок. Реґіна приходила остання. Вона сїдала оподалїк, але так, що могла бачити Євгенове лице. Євген, граючи на-память, не зводив із неї очей. Стрічаючи ся з нею поглядом, він уже не бентежив ся, не мішав ся; таксамо й вона спокійно видержувала його погляд. Він дочував, що вона знає про його любов і не стидав ся свойого чуття, а в її поглядї читав, що й вона почуває до нього щось більше за просту цїкавість. А, попрощавши ся з нею на вулицї, він виносив із того короткого товаришування з любою дївчиною стілько енерґії, душевної твердости й чистого під'єму чуття, що цїлоденна праця була йому легка. З подвоєною силою він учив ся до екзаменів, не дбаючи нї про що більше. Він не укладав собі плянів будущого, бо на що? Адже вона, його найкраща будущина, тут, близько нього. Адже завтра він зможе знов заглянути в її очі, стиснути її руку, дихати тим самим повітрєм, що й вона. Тільки одна постанова й була в нього: зробивши докторат[1], він поговорить із нею про їх спільну будущину. До того часу вже не далеко, — значить, нїчого забігати наперед. Так минали йому днї за днями, тижнї за тижнями. Надійшли Різдвяні Свя-
- ↑ Вчений ступінь, щось наче маґістерський у колишнїй Росії
