його, і де її помешканнє. Але йому лишило ся одно її слово »До побачення!« Він тулив у своїй душі ті слова мов найдорожший скарб, і вони, справдї, в одну мить перемінили ввесь його дотеперішнїй настрій. Вони додали блисків сонцю, блакитї небу, обілляли золотом сїрі міські мури, перлами вимостили вибоїсту вулицю, пахощами освіжили затхле міське повітрє, роз'яснили радощами людські лиця, наповнили світ увесь роскішшю, любовю й нечуваною силою. В Євгена широко дихали груди, блищали очі, в голові фуркотїли дикі, смілі та енерґічні думки; він мав те почуттє, що віднїс[1] якусь велику побіду, здобув щось безмірно цїнне, був хвилину в раю й винїс відтам такий скарб, якого йому вистане на озолоченнє цїлого, хоч би й як нещасливого, життя.
Тепер пішли один за одним такі чудові, золоті днї, що Євген і досї згадує їх як одиноку щасливу хвилю свойого життя, одиноку свою весну з усїма весняними чарами й пахощами. Тепер, на віддаленню десятьох лїт, відгороджені безоднею муки й безнадїйности, ті днї видають ся йому одною хвилиною, блискучим островом, що пишаєть ся над самим гирлом водопаду. І йому здаєть ся, що він
- ↑ Одержав (поль.)
