— Позволите, панї[1], що вас проведу трохи? — мовив Євген, добуваючи всїх сил своєї душі, щоб піддержати розмову.
— Прошу, — промовила вона ледви чутно.
Хвилева мовчанка.
— Панї, гнїваєте ся на мене? — тремтючим голосом запитав Євген.
— Я? На вас? По чому міркуєте?
— Може, я помиляю ся, але менї здаєть ся, що ви, панї, ввесь час уникаєте мене. Разом учимо ся, а отсе вже кілько день ми не бачили ся.
— Вам хиба́ цїкаво бачити мене? — з легким усміхом мовила Реґіна.
Євген чув, що блїдне, що уста його тремтять.
— Як… панї… можуть так… питати?
Мовчанка. Євген робить страшенні зусилля, щоб опанувати своє зворушеннє. Він чує, що сей момент мусить рішити його будущину, що, що тепер утратить, того не спіймає до смерти.
— Я чую ся винуватим супроти панї.
— Ви проти мене?
— Так, панї. Я тільки задля вас записав ся на ті лєкції, щоб могти бачити вас, чути ваш голос, говорити з вами, пізнати вас трохи близше.
— Не розумію, на що вам се може придати ся, — мовила Реґіна.
— Я й сам не розумію, — відповів трохи смілїйше Євген. — Та я й не застановляю ся[2] над