віть допускати в неї якесь подібне до його власного чуттє.
Та все-таки по кількох днях він завважив, що не тільки він уникає її, але й вона його. Йому зробило ся дуже прикро. Відразу, без нїякого мотивовання настрій його змінив ся: з рожево-півсонного він упав у чорно-мелянхолїйний. Усе на світї видалось йому пустим, глупим, безцїльним, усе стратило свою принаду, само життє не варте зломаного гроша. Йому остогидла наука, він проклинав працю, уникав товаришів і студенських розривок[1], а найменьший натяк на любов обурював його, мов крівава зневага. Він готов уже був покинути остогидлі лєкції фортепянової гри, не добувши місяця, але постановив собі піти ще кілька разів. У нього не було притім нїякого пляну, нїякої надїї, але він знав, що инакше не міг би постановити, що в його нутрі тягне його туди щось сильнїйше від усїх арґументів, від усїх постанов.
І ось одного разу випало так, що до вчительки прийшли якісь несподївані гостї, і вона, перепросивши своїх учениць, пустила їх додому в дванацятій замісць у першій. Вийшли всї разом із Євгеном, і тут він побачив знов Реґіну. Була спокійна як звичайно, тільки Євгенові видалось, що трохи блїдїйша. Подала йому руку; її рука була гаряча.
Вийшла разом на вулицю. Євген, мов причарований, ішов обік Реґіни. Старша панна зараз попрощала ся й пішла налїво; обі брунетки, як кізочки, побігли наперед. Євген із Реґіною йшли звільна.
- ↑ розвага, забава
