Євген і обернув ся до фортепяна. Старша панна сїла недалеко нього і з завистю дивила ся на його пальцї, що, мов божевільні, бігали по клявішах. Боже, як би вона вміла так грати, вона анї хвилї не сидїла б у тому поганому Львові, в тій остогидлій школї! А молоді панночки, тимчасом, вертїли ся по сальонї, обнявши ся, мов два джмелї[1], рівночасно пущені в рух.
— Реґінко! Реґінко! — обізвалась одна з них. — Та покинь брязькати! Ходи сюди!
Але Реґіна не йшла, бренькала далї завзято, немов боронила ся тим бреньканнєм від якоїсь ворожої сили. Коли ж панночки не переставали кликати, то й вона прийшла.
— Ходи, потанцюємо обі! — мовила одна брунетка, скочила до неї й, пестячись, як кіточка, повисла на її шиї.
— Не можу, Манюсю, — бачиш, я ще в жалобі.
— Ах, так, бідна Реґінко, — мовила панночка, — ти стратила маму! — і, вхопивши сестру, пустила ся знов у танець. Реґіна стояла у дверях свойого покою й дивила ся на їх підскоки якось тужливо-добродушно. Рафалович не зводив із неї ока.
Коли скінчив грати, вона підійшла до нього.
— Але ви гарно граєте, — мовила спокійно.
— Дуже слабенько… механїчно, — відповів він.
— І ви думаєте, що тут навчите ся лїпше?
При сих словах вона вдивила ся своїми вели-
- ↑ дзиґа, дослівний переклад польського «bąk» — джміль
