Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/117

Ця сторінка вичитана
— 115 —

але охота є. Ну, а хто знає, що коли чоловікові може придати ся в життю.

— О, так, — мовила панї, — то дуже красно. Адже ж добре старі люде говорили: чого замолоду навчиш ся, те потім як найдеш. Тільки не знаю, пане Євгене, як би ми се владили. У мене тепер чотирі панночки беруть лекції що-день від осьмої до дванацятої й від третьої до пятої.

— О, я не міг би посвятити так багато часу. Що-найбільше годину денно.

— Так. А коли ж маєте вільний час?

— Коли панї не мають нїчого проти того, то менї було б найдогіднїйше від одинацятої до дванацятої.

— Та я не мала б нїчого проти того. І так іще один фортепян у мене вільний. Як би тільки мої ученицї не були противні.

— Я спокійний чоловік і не буду перешкоджати їм, — з усміхом мовив Євген.

— Ну, щодо того я певна, — мовила панї, тим більше, що ви вчились би в окремім покою. Та проте — ну, зрештою, побачимо. Ось вони зараз поприходять. Найлїпше буде спитати їх самих.

Євгенові не дуже понутру було те, що сказала панї про вченнє в окремім покою. Він, правду мовлячи, не почував нїякої охоти вчити ся гри на фортепянї й навіть не потребував сього, бо й без того вмів грати, і то навіть зовсїм непогано. Ну, та що там, — думав він, — байдуже, як воно буде, а все-таки се найпростїйша дорога познайомити ся з панночкою. От тим то він пристав на всї умови панї вчительки, згодив ся з нею за цїну і