на сходи, щоб вийти на вулицю; Євген не зібрав ся духом навіть настілько, щоб поклонити ся панночцї в жалобі, коли проходила попри нього. Здавалось, що й вона не дивилась на нього, не пізнала його; йшла рівно, плавно, поважно. Євген слїдив за нею очима, далї щось немов пхнуло його. Він пустив ся бігти вниз сходами в офіцинї, перебіг подвіррє, але так, щоб із чільних сїней не було його видно. Він бояв ся чогось, стидав ся чогось; йому здавало ся, що коли б панночка в жалобі запримітила, що він слїдить за нею, то він від одного її погляду впав би, згорів би на місцї. Коли ввійшов у сїни, в сїнях не було нїкого; вибіг на вулицю — на вулицї не було видно жадної панночки з нотами. Але недалеко була невеличка площа, відки розходили ся вулицї на пять боків. Певно, котроюсь із пятьох вуличок пішла панночка в жалобі. Але котрою? Євгена знов неначе клїщами за серце стисло. Але він швидко отямив ся. Тепер він мав одну вказівку. Вона ходить на лєкції фортепяна до тої панї, що живе понизше нього. Він трохи познайомив ся вже з сею панею, тепер познайомить ся ще лїпше й розвідає все, що йому треба. І, вспокоївши ся на тім, він пішов на обід.
І, справдї, зараз по обідї він узяв на себе чорний анґлєз і пішов униз до вчительки гри. Панї була сама, ученицї ще не поприходили. Панї приняла Євгена дуже чемно і здивувала ся дуже, коли він заявив їй, що хотїв би взяти в неї кількадесять лєкцій гри на фортепянї.
— Я вже початки знаю, — мовив він, — і хоча не чую в собі нїякого особливого таланту,
