Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/110

Ця сторінка вичитана
— 108 —


Es ist eine alte Geschichte,
Doch bleibt sie ewig neu,
Und wem sie just passieret,
Dem bricht das Herz entzwei[1].

Хто бачив д-ра Рафаловича, все спокійного, легко всміхненого, трохи скептичного, але наскрізь практичного й, бачилось, досить таки еґоїстичного чоловіка, — хто чув його балаканнє, розумне, й холодне, й далеке від усякого сантименталїзму, той був би нїколи не подумав, що той чоловік носить у своїх грудях глибоку, ледви загоєну любовну рану, що по його серцї пройшла не скажена буря, а тиха, вбийча змора, пройшла така дитиняча, глупа історія, яка в иньшої, меньше глибокої натури минула б мов легкий весняний дощик, не лишивши по собї нїякого слїду або навіть освіживши душу до нового розмаху чуття.

Бувши на третїм роцї прав[2] у Львові, Рафалович на однім академічнім балю побачив панночку, що відразу впала йому в око. Він таінцював із нею кілька тур, обміняв ся кількома банальними фразами, не придаючи свойому першому вражінню надто великого значіння. Він навіть не запитав її, хто вона, не запитав про се нїкого з товаришів комітетових, і так вони розійшли ся. Кілька день минуло. Євген згадував нераз панночку, але без особливого зворушення. Він був занятий лєкціями[3]

  1. Це стара історія, але ж вона вічно новою лишаєть ся, і як власне вона кому лучить ся, тому серце на двоє розриваєть ся.
  2. На третьому курсї правничого (юридичного) факультету
  3. Вченням других