стежцї, що вела до знаної лавки, він мусїв зупинити ся. Він почував, що виглядає смішно, що на його лицї видно змішаннє, трівогу та непритомність, і длятого хотїв трохи прийти до себе, надати собі вид чоловіка, що свобідно проходжуєть ся й зовсїм несподївано стрічає знайому. Аж коли з тяжкою бідою йому вдало ся надати собі такий вид, він пішов стежкою до закрута. Ішов звільна, озираючи ся на всї боки та махаючи лїскою[1] в руцї. Пробував навіть тихенько свистати якусь арію, але його уста тремтїли й були сухі, і зі свистання не вийшло нїчого.
Ось він доходить до закрута. Коліна трясуть ся під ним, рука перестає махати лїскою, очі трівожно біжуть по стежцї до лавки — лавка порожня. Його немов облив хто зимною водою, але рівночасно він чує, що на душі в нього лекше, свобіднїйше. Він приспішує кроку. Коли вона пішла, то можна ще дігнати її. За пару секунд він був на горбку, збіг униз, минув густий смерековий кльомб, зирнув сюди й туди по парку — нїякої чорної дами не видно. Побіг далї, пару разів оббіг увесь парк, зазирнув у кождий закуток — чорної дами анї слїду.
Євген вернув до свойого покою якийсь прибитий, сам не свій. Йому було соромно, що вид якоїсь, правдоподібно зовсїм незнайомої, дами так відразу вивів його з духової рівноваги; соромно й того, що спомини про ту, котру нагадав йому сей вид, досї ще мають таку силу над його душею.
