Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/106

Ця сторінка вичитана
— 104 —

тьох метрів, за живоплотом[1], що ним був обведений парк, ішла широка стежка, і, зробивши тут закрут, підіймала ся трохи вгору і щезала в гущавинї високих смерік[2]. В тому місцї, де стежка тонула в тїнї, спускаючи ся вдолину з горбка, стояла під смерекою лавочка, здалека майже незамітна й заслонена для дальших частей парку, але добре видна з вікна. На тій лавочцї в тій хвилї сидїла дама в чорному, сим разом не завельонована, з лицем, оберненим просто до Євгенового вікна. Зирнувши туди припадково, Євген не міг відірвати ся від того лиця. Йому відразу пригадало ся знайоме обличчє. Правда, і сим разом він не видїв його виразно, бо соняшне проміннє, скісно падучи зпоза смереки, добре освітлювало стежку, що виглядала мов величезна карта білого паперу, простерта серед темної зеленї, освічувало лавку, але панї, що сидїла на нїй, потопала в тїнї так, що тільки її подовгасте лице яснїло матовим блиском, ледви обрисовуючи свої тонкі контури. Але Євген почув при видї того лиця той давно знаний йому товчок[3] у груди, якого не почував на вид жадного иньшого лиця.

— Невже се вона? — питав він сам себе й напружав свій зір, щоб як найлїпше побачити, пізнати її. Він стояв при вікнї, що було замкнене, й бояв ся відчинити його, бояв ся навіть ворухнути ся, щоб не сполошити привида, стояв до половини захований за фрамуґою вікна так, щоб вона не мусїла його побачити, коли, справдї, як йому здавало ся, пасе очима його вікно.

 
  1. загорожа з живих дерев, чи кущів
  2. шпилькове дерево, те, що по-московськи зветься — піхта
  3. штовханець, стусан (моск.)