помоги, без читальнї, без каси… для того села окремої якоїсь програми не було.
Те, що робить Рафалович, являєть ся програмою і maximum і minimum, а було програмою minimum того громадівства, за яким так гаряче промовляв Франко в »Захарі Беркутї«, виставляючи його як одинокий порятунок для української народности в Галичинї. Але як у »Захарі« ще тільки загально, і то на зразку з давноминулих днїв виставляєть ся громадівство цїлющим лїком на наші народнї рани — то в »Перехресних стежках« бачимо вже почин практичного переводжування в життя цієї програми громадівства. Маючи на увазї низький полїтичний рівень галицької суспільности загалом, а селянства зокрема, Рафалович не розводить далекої перспективи, не зачіпає нї словечком соціялїзму, про який між селянами ходять дивовижні чутки (стор. 240), хоч виховане на Драгоманові поколїння звало себе соціялїстами й роботу свою називало соціялїстичною. Це цїкаве для особи самого автора, який саме під той час (1899 р.) покинув був ряди радикальної партії і пробував було зійти ся з відсталими елєментами українського суспільства в національно-полїтичній роботї. Це, зрештою, пізнати і зі становища Франка до духовенства. Не замикаючи очей на недостатки цього стану (з погляду на громадську роботу), він усе-таки находить деяке виправдання їх поступовання — давнїще (гл. Основи суспільности) того у Франка не бувало. Ми вже не бачимо тої різькости, як давнїще: видно, в тому часї вже її Франко не по-
