— А все таки я сповнив лише свій обовязок, алярмуючи сторожу та гонячи втїкача, — шептав у ньому якийсь голос.
О горе! Сей шепіт не то що не вспокоїв його, але навпаки, відригнув ся в душі як безконечна гіркість. Він почув сором за своє людське єство, що дало себе знизити в ярмо власне такого обовязку.
— Пес, пес! Так, Панталаха мав рацію! — зітхнув Спориш, і не дожидаючи вечері пішов до Нафтули. Та й тут він не запопав нїякої пільги. Засївши в своїм звичайнім куточку він підзорливим оком озирав ся довкола, чи люди не показують на нього пальцями; прислухував ся розмовам, чи не згадують про нього. Панталаха справдї й сьогодня був темою всїх розговорів: його втека і смерть були описанї в ґазетах, були великою новиною дня. Наперекір свойому сподїваню ключник почув голоси симпатичні для помершого — здавало ся, що всї забули про його крадїжи, — в памяти лишили ся лише його ненастанні шалені пориви до свободи, що нарештї були причиною його смерти, його сьмілість та ґенїяльність у винаходженю способів до втеки. З другого боку нїхто не осуджував сторожі анї ключника — сповнили свій обовязок. При однім столї зроблено навіть складку для вояка, що разом із Панталахою впав із даху та лишив ся живий.
