Цю сторінку схвалено
VII.
У своїм одинокім покоїку на другім поверсї одної старої каменицї, положеної біля вузкої та брудної вулицї не далеко Бриґідок[1] ключник Спориш кинув ся на своє старе крісло і похиливши голову на груди сидїв так довго в нїмій задумі. Сумерки вже западали, а в його вузенькій, голій кімнатцї, що виходила вікном на тїсне та глубоке як криниця подвірє, було вже на пів темно. Від самого полудня, коли на цїлу добу став вільним від служби і покинув мури вязницї, чув себе якимсь не своїм, а чим близше до вечера, тим дужше зростав його неспокій.
Розумієть ся само собою, що страшна пригода минулої ночи зробила на нього дуже сильне вражінє, тим сильнїйше, що був собі
- ↑ Так називає ся львівська тюрма при Казимірівській вул., колишнїй манастирь монахинь ордена сьв. Бриґіди.
