штовхнув його так сильно до середини казнї, що бідний ідіот, спотикнувшись о зелїзний обруч, усе ще розкинений на помостї, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав як дитина, та поки встав, уже двері казнї були замкнені.
Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютости:
— Віддайте менї! Віддайте менї! То моє!
І товк кулаками до дверий.
— А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоб я прийшов до тебе з тріпачкою? — крикнув у відповідь йому дозорець із корідора.
Прокіп затих — обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома і він не хотїв коштувати її солодощів. Зацїпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготїти безумні пляни пімсти.
— Ага, одурив мене! — гарчав Прокіп грозячи пястуками до дверий. — Чекай, я тобі покажу!
Аж зубами заскреготав і босими ногами о поміст затупав з лютости.
— Що я йому зроблю? — воркотїв сам до себе, сюди й туди нипаючи по казнї. — Візьму сокиру і розрубаю йому голову. Так, нехай попамятає Прокопа! Або ще лїпше: як будуть варити в кухнї кашу в тім великім кітлї, а він буде стояти обік, набираючи огню
