скончі. А ти заєдно своє! Маш тепер, я ті тему не вінен!
Прийшов на кінцї, злїзши з даху, також ключник Спориш, блїдий, холодний і безтямний, і довго, довго вдивляв ся в кроваве, до непізнаня розторощене лице Панталахи. На тому лицї лиш очи, обдерті з повік, величезні й непорушні, бачилось, глядїли на нього з виразом безмежного страху і якогось страшенного, кровавого докору. В його вухах раз у раз іще гучали сердиті слова Панталахи: „Я думав, що хоч у песїй службі, та таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя лїберія, але в тобі також песє серце!“ І бідний ключник затремтїв усїм тїлом. Кілька разів силкував ся відвернути очи від страшенного виду того лиця, але не міг. Щось немов приковувало його до того трупа, до тих страшних очий. Аж коли на розказ директора два арештанти взяли трупа на носилки і понесли до тюремної трупарнї, минула ся й змора, що дусила Спориша і він зітхнувши глубоко та перехрестивши ся пішов до своєї служби.
