Були хвилї, в яких бідний ключник майже напевно дожидав, що в найблизшій секундї цїла вязниця рикне страшенним вереском, залунає ломіт та лускіт валених мурів, гук вистрілів, град проклять і лайок і все те, цїле пекло страховищ, упаде на його бідну голову, на його відвічальність. Але минала хвиля за хвилею, вязниця дрімала спокійно в обіймах нічної темноти, лише лямпи серед навислих сутїнків корідора моргали полохливо, а на супротилежнім кінцї, на пацї чути було здорове, правильне сапанє вояка, що спав у сидючій поставі, опертий плечима о мур а руками о карабін, на якого люфі опер також своє підборідє.
— Чиж малоб усе те менї причути ся? Мав би то бути сон? — запитував сам себе ключник по довгій, даремній дожиданцї, і вже хотїв своєю звичайною важкою ходою рушити до паки, коли в тім мов грім із ясного неба, осьтут за його плечима, в одній із центральних келїй розляг ся справдї страшенний, оглушливий гуркіт, немов би на зелїзний поміст падав град величезного каміня. Ключник застив на місцї, задеревів і не міг ворухнути ся. Хвилю було тихо мов у могилї, а потім залунав другий стук, немов би великим зелїзним кітлом ударено о дерево і при тім брязкотано кайданами.
