— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп знов обертаючи ся до нього.
— Говорю Отченаш до сьвятого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилї Панталаха, граючись у долонях обома половинками випорожненого ґульдена, — хочеш мати отсе?
— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.
— А зробиш те, що тобі скажу?
— Зроблю.
— Отже слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати як пень. Розумієш?
— Розумію. Мовчати.
— Се значить — нїкому анї слова не мовити: анї кухареви, анї Споришови, анї нїкому. Знаєш?
— Знаю.
— А в ночи маєш спати, хоч би тут у казнї й не знати що дїяло ся.
— Добре! Буду спати.
— А як би ти збудив ся і чув щось або бачив, то не кажи нїкому нїчогісїнько. Скажи: я не знаю, я спав, я нїчого не бачив. Розумієш?
— Розумію. Не бачив.
— Памятай же собі. А як би ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелї і затащу просто до твойого дому.
