тальної вдачі, то про те в пориві горячого чутя притулив монету до уст і поцїлував її кілька разів дуже сердечно.
Блиск срібла принадив Прокопа. Підняв ся зі свойого кута і наблизив ся до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очи витріщив іще більше, нїж звичайно.
— Що се маєте, нанашку? — запитав вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кождий старший чоловік був для нього нанашком, себто хресним батьком.
— Гроші, — відповів Панталаха.
— А хто вам то дав?
— Сьвятий Миколай.
— Сьвятий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?
— Як то, то ти не знаєш, що мене сьогоднї пани били? То сьвятий Миколай прийшов і повідає: „Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бій ся нїчого! На, маєш отсей гріш, він тебе виведе з сеї вязницї на вільність“.
— Ой, ой, так вам сказав?
— А ти думав, що як?
Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очий із срібного ґульдена, що його Панталаха уважно на всї боки обертав у руцї, придивляючись йому очевидно з великим зацїкавленєм.
— Знаєте що, нанашку? — промовив нарештї несьміло Прокіп.
