— Як хочеш! — мовив Спориш. — Але я думав, що сьогоднї, в такий тяжкий день, схочеш подумати про себе.
— Нїби то я не думаю що день і що година! Нїби то менї в отсих проклятих мурах такий рай, що треба аж пятьдесятьох буків, щоб я подумав про себе! Ей пане Спориш, нїби то ви розумний чоловік, а того не знаєте, що чоловік не втїкає від колача, а від меча.
— Знаю се, знаю, — мовив Спориш, — але власне я хотїв би, щоб ти не потребував більше втїкати від того меча.
— Га, се вже як Бот дасть! — відмовив Панталаха і замовк.
Перейшли корідор і вийшли на подвірє. Треба було перейти півперек того подвіря і війти в супротилежний, великий та понурий будинок, де містили ся казнї арештантів. З далека чути було в тім будинку приглушений шум і гомін півтори тисячі людий, що пробували в його мурах. Та анї ключник, анї Панталаха не вважали на той гомін, їх вуха давно привикли до нього. Але вийшовши з темного корідора на ясне, соняшним сьвітлом залите подвірє, ключник нараз ухопив ся за кишеню, немов пригадав собі щось.
— Слухай Панталаха, — мовив він, — добре, що я пригадав собі, що я тобі мав сказати.
