— Говоріть, говоріть! — озвав ся я.
— Ви щось кажете? — запитав він.
Я сказав голоснїйше.
— Здаєть ся, не дочуваю. Сам своїх слів не чую. Вуха заступає… Се мабуть смерть моя вже надходить. Слухайтеж. У мене гроші великі — сорок тисяч — самими дукатами… зелїзна скринька… безпечно… закопані… Я знаю, ви швидко вийдете на свободу… то зараз не гаючись… не кажіть нїкому нїчого… зовсїм, зовсїм у ваші руки… я вже знаю, що ви не пустите марно… і моїй душі буде лекше, нїж колиб десять церквів…
Страшенний пароксізм кашлю перервав його мову.
— Деж вони сховані? — осьмілив ся я запитати його. Та він мабуть не чув сього питаня, бо знов його холодна рука доторкнула ся мойого чола.
— Слухаєте?… Зараз за селом… лїсок, соснина… кожде вам покаже… через лїсок річка тече… над річкою великий камінь… один-однїський… Відтам річка скручує на північ… А ви від каменя ступайте сто кроків на схід, надиблете старий дубовий пень на серед поляни… вважайте, дубовий! І під тим пнем…
— Але де се? В котрім селї, в якім повітї?
— Що ви кажете? Не чую! Кажіть голоснїйше! — мовив він. У його грудях хрипіло страшенно. Його рука судорожно вхопила
