— А щож то ще за чотири роки, що йому додали до вічности?
Дїд махнув рукою.
— Дурниця. Се вже тут заробив. Дозорцю заколов.
На корідорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязканє ключів.
— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дїд надслухуючи.
Кроки й голоси прогомонїли. До нашої казнї не дали нїкого. Дїд важко дихав.
— Слухайте, пане, — мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотїв… я би хотїв сказати вам щось…
Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксізм був сильний. Видно було, що дїд усїм зусилєм своєї волї боров ся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирало, яким був накритий.
— Успокійте ся, дїду, — мовив я. — Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспати ся, може вам полекшає, то тодї скажете.
— Боюсь… синку… боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня… а хотїв би… ще перед смертю… конче…
