глядїв на нього і менї здавало ся, що кілька разів я зловив дїда Гарасима на якійсь дивній трівозї. Він цїкаво вслухував ся десь у щось, неспокійно рушав ся на своїй постелї, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав чогось. Чим більше я приходив до здоровля, тим частїйше я завважував трівожний, неспокійний вираз на дїдовім лицї.
— Що вам, дїду Гарасиме? — запитав я його раз. — Ви нїби ждете чогось або боїте ся чогось?
— Смерти, паничу. І жду й бою ся.
— Ну, смерти всї ми ждемо, тай бояти ся її нема що, — мовив я.
— Я не того… Що там буде, нїби? То вже божа воля! — бубонїв дїд.
— Ну, а щож вам таке? Видно по вас, що вас щось нїби гризе.
— Видно по мнї? — простогнав дїд кашлаючи. — Може й гризе, та що робити!
— Може би лїпше сказати кому? Чей би полекшало, — мовив я.
— Ет! — відповів дїд і замовк. Я не допитував його більше.
