я троха прийшов до себе, я пізнав, що се був дихавичний хрипіт і сухий кашель мойого сусїда, якогось хорого, що лежав на ліжку сусїднїм зо мною, віддїленім від мойого лише вузким проходом.
Найперший ясний спомин: я лежу горілиць, випростуваний, безвладний. У висках іще стукає, аж голова болить. Крізь зажмурені очи чую ледви замітне сьвітло одинокої лямпи, що висить на стелї на серед казнї. Недалеко мене хрипить ледво дишучи мій сусїд. А в тім із кута, десь, як менї здаєть ся, з далекої далечини чути грубий, різкий голос:
— Дїду Гарасиме!
— А що? — озиває ся мій сусїд і на довгу хвилю заходить ся страшним кашлем, що хрипить, грає, свище та клекоче в його грудях.
— Але то в вас уже не скрипка в грудях, а цїлі орґани.
— Христос грає! — каже дїд.
— А що ваш сусїд? Ще не прийшов до себе?
— Спить.
— Ну, мало-мало бракувало йому.
— Молоде, перемогло. А тобі як?
— Е, що менї. Дїдько не візьме.
— Дурний ти! Чи то годить ся самому себе калїчити?
