Стара винесла собі кужіль на приспу, сїла і пряде. Присяжний зачав з нею дещо говорити, але лїниво. Спека стояла на дворі.
— Ей, пане присяжний! — стогну я. — Згляньте ся на мене, такого побитого та замученого! Адїть, як тут сонце пече! Позвольте менї припочити троха онтут у стодолї. І так, як господарь приїде, то менї в ночи спаня не буде.
— Ой, так, так! — докинула стара. — Вже що той його сеї ночи накатував ся, то нехай Бог боронить! Я не знаю, як сирота витримав.
Присяжний вагував ся.
— Ба, не втечеш ти, паничу?
— Бійте ся Бога, та як менї втїкати? Я й кроку ступити не можу! Коби живий до міста доїхав та до шпиталю дістав ся. А ще й ланцюх на мнї такий тяженький. Коби лиш троха припочити на тоцї на соломі.
— Позвольте йому, позвольте, пане присяжний, — сказала стара. — Там є солома ще від позавчора, і верета, і кожух, що ним ґазда накривав ся, ночуючи на тоцї. А як двері отворять ся, то відси буде його зовсїм видно. Тай куди би там йому втїкати?
— Ну, про мене, йди та пролеж ся, — сказав присяжний і підкотив свою колоду під шопою так, аби міг сидячи в кождій хвилї бачити мене.
