— З Богом сьвятим, най Бог благословить! — відповідає присяжний (сидить на сїнешнїм порозї, обернений до мене плечима). — Я, — каже, — дещо поснїдав, а незадовго жінка принесе менї свій обід.
А про мене й гадки не мають. А тут менї борщик підбиваний так запах, так запах!… Господи, здаєть ся, рік житя дав би я за мисочку!
Пообідали. Ґазда пішов по воли. Аж тут дивлю ся, стара крадькома несе мищину борщу.
— А що — каже — небожечку, за тебе всї забули? На, сирото, та хлепни, занеси ся! Але живо, аби той ирод не побачив!
— Най вам Бог, бабусю, стокротне надгородить! — пробубонїв я і взяв мищину. Руки в мене трясли ся, а й під старою колїна трясли ся зо страху. Але де там! Іно я троха напив ся, вже „ирод“ надходить. Як побачив, то мов искра спалахнув.
— Що, — крикнув, — ви ще тут моєю працею злодїя годуєте? О, смоли йому горячої!
І за тим словом вихопив від мене миску і шпурнув за старою; щастє, що не трафив. Миска розбила ся о камінь на дрібні черепочки. Стара втеки, а він до мене.
— Хоть би ти менї тут мав згинути з голоду, то певно би я тобі не дав і покоштувати нїчого. Рука би менї всохла і Бог би мене не благословив!
