Матїй посадив мене на лавку, а сам сїв конець стола, сопучи, мов міх ковальський. Нараз зірвав ся і гримнувши о стіл рукою, крикнув:
— Нї, я його не пущу живого! Най буде що буде, а такого опришка я не пущу живого зі своєї хати.
Жінки мов на даний знак голосно заплакали.
— Матїю! Синочку! Бог з тобою! Адже шкода повернула ся. А ти би хотїв такий гріх на душу брати! Бій ся Бога!
— А він бояв ся Бога, коли підкопував ся до комори?
— Та вже, як там він… Нехай він сам собі з Богом рахує ся!
— Нї, я йому допоможу. Я йому насамперед усї кости порахую. Ходи-но, паничу, сюди!
І він знов ухопив мене за ланцюх, підняв з лавки і гримнув мною до землї. Тодї, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюх до купи, так що я скулив ся в каблук, аж крижі затріщали. В очах менї потемнїло. Я ще тілько побачив, як він замахував ся чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груди, в крижах, у боцї, а відтак нїчого не стало…
