— Пане начальнику, — осьмілив ся я, — позвольте, щоб я за той час у вас перебув.
— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не можна у мене! Тут кум Матїй кривди тобі не зробить, не бій ся, припильнує тебе добре. Побудь тут, синочку, деньок-другий, поки до недїлї, то вже кум Матїй з присяжним відвезуть тебе до міста.
Се був четвер; значить, два дни ще, — подумав я собі. — Га, що дїяти, треба терпіти.
— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.
Я встав.
— Ходи сюди.
Я вийшов на серед обори.
— Клади ся, небоже!
Я видивив ся на нього.
— Ну, щож, любенький, не чуєш, що кажу? Клади ся! Я начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі пять буків, не більше.
Я не чував про таке право, але що було дїяти…
— Куме присяжний, а ну-ко, нате вам отсю черешеньку та дайте йому те, що йому після права належить ся! — сказав війт, і відрахувавши пять забрав ся до відходу. — А ви, куме Матїю, пильнуйте його і вважайте, аби
