і мій господарь, той що у нього пропажа, протискає ся, приходить. Високий, крепкий, лицем червоний як кат. Зблизив ся, зирнув на мене…
— А, то ти? Ну, будемо знати ся.
Я нїчого.
— Куме, — каже до одного з тих, що мене привели, — ведїть його до мене, там найбезпечнїйше. Я вже його припильную.
— Певно, що там його ведїть, там найбезпечнїйше, — сказала війтиха стоячи в дверех. — А скоро мій прийде, то вже я йому скажу, то він там навідає ся.
Повели мене. А мій ґазда йде передом, та аж хрумкає з заїлости. Далї завернув ід плотови і виломив колик.
— Сюди його! — крикнув повертаючи на свою обору і пускаючи мене наперед. А коли я переходив по при нього, він замахнув ся на мене. Було би певно тут на місцї по мнї, як би не були його задержали.
— Нї, куме, — сказав один, — так не можна! Забєте, то ще ви підете до криміналу.
— Що, я? — крикнув він. — За такого опришка? Таж такого забити, то нема гріха.
— Нї, куме, дайте спокій з такою бесїдою. Пострашити можна, щоби на другий раз не лакомив ся на чужу працю, але забити, то нї. Він на вашій відповіди.
