Осїнь зачинала ся. Звожували ще овес, починали копати картох. Народу по полю не много. Погода, сонїчко ще припікає. Менї звязали руки назад, три їх женуть мене гостинцем.
Здоганяємо солярів з набором.
— Дай Боже!
— Дай Боже!
— А куди кумпана? — на мене показують.
— Добрий чоловік, — кажуть мої господарі, — коморовий.
— А, так! Ну, не завадило би йому дати памятку, — каже один солярь.
— Та воно то так, без того не буде.
— А може позволите нам і від себе дещо дрібку докинути?
— Як ваша ласка, — відказують мої сьміючись.
Солярь самий від задного воза, та до мене.
— Ану-но, паничу, стань!
Стаю. Він підкотив менї штани повиш колїна і попідвязував їх мотузочками по над колїнами.
— Ну, тепер рушай! — сказав тай пустив мене наперед себе по при фіру. Ледво я зробив пару кроків, аж тут немов гадина впила ся нараз у обі мої ноги. Солярь що сили швякнув мене батогом по ногах, так, що я аж підскочив з болю.
