І не вважаючи на присутність директора ідіот почав скакати по казнї і плескати в долонї приговорюючи:
— А так! А так! Так йому треба! Нехай би був не відбирав менї того, що моє! А я за те йому заграв, так як грав нанашко Панталаха тої ночи, як мав утїкати. А я нїби спав, але чув усе добре. А ключник ускочив до мене в ночи до казнї, шукав чогось, та не знайшов нїчого. А потім уже до казнї не вскакував, лише стояв під дверима і слухав і кричав. А я йому грав так гарно! Га, га, га! А він узяв тай умер. Так йому треба!
— Бестія собача! — буркнув директор, бачучи ту звірячу радість дурноватого і зрозумівши весь звязок його слів. — Ну, цо з нїм уделяш? Чи біть го, чи повісіть го? Кеди он гльоупи як бут! Нех тє гром біє!
І сплюнувши вийшов із казнї.
Львів, у сїчнї 1888 р.
_-_04.jpg)
