— Бити? А то за що? — зачудував ся директор. — За то, цо ти чуль?
— Бо я то сам зробив.
— Цо ти зробив?
— А те… таке гарне, що так мовило: гррр, гррр, гррр.
Директор аж на місцї підскочив.
— Ти то зробіль? А ти як то зробіль?
— Як? А ось як!
І Прокіп видобув із свойого густого, розчіхраного волося шматок із шпульки гусячого пера, застромив один кінчик за штабу при дверех, а другий кінчик пару разів порушив пальцем. І справдї перо диркаючи та вдаряючи о дубові, бляхою заковані двері видавало гарчанє подібне до скреготу пилки при різаню зелїза. Директор аж у долонї плеснув.
— І по цож ти то зробіль? — питав Прокопа.
— По що? — видивив ся на нього Прокіп. — Нї по що, так собі.
— А чомуж нїхто иньший не чуль се крім Спориша?
— Спориша? А то що за Спориш?
— Не віш? Тен пан ключнік, цо вчора вмер?
— Ключник умер? Спориш умер? — крикнув радісно Прокіп. — Ага, то той, що менї відібрав те моє, таке гарне, що менї дав Панталаха.
