— Спав.
— А слишаль цо?
— Не чув нїчого.
— Не правда! Я вім, що ти чуль.
Прокіп видивив ся на директора вибалушеними очима, нарештї всьміхаючи ся дурновато запитав:
— А ви відки знаєте, що я щось чув?
— Відки знаю? — підхопив директор. — Я ті то повім потома, а тепер ти мі повіж, цо ти чуль?
— Я… я… не чув нїчого.
— До сто дясов! — крикнув директор тупнувши ногою. — Слюхай, Прокопа, цо я ті повім. Прієхаль ту твій батько і питаль се за тебоу, муві: „А ґде мій Прокопа, хочу го взат до дома. Дост ту юж у панів пановаль“.
Директор знав, чим налякати Прокопа. За кождим разом, коли батько приїжджав відвідувати його, Прокіп виявляв такий перестрах, що не було гіршої погрози для нього по над ту, що його з тюрми відішлють до дому. І тепер Прокіп поблїд і почав дилькотїти на ногах.
— Нї… нї… нї! — булькотав він, — я не хочу до дому.
— А повіш, цо ти чуль?
— Повім, повім.
— Ну, говори.
— А… а… не будете бити?
