— Чу… чули? — питав майже без духу Спориш вояка.
— Що таке? — відізвав ся байдужно вояк, обертаючись до нього лицем.
— Як то що таке? Хибаж ви не чули?
— Що я мав чути? Не чув нїчого.
— А… а… те… знаєте, таке — гарчанє?
— Гарчанє?
Вояк витріщеними очима видивив ся на Спориша як на чоловіка, у якого не всї дома.
— Алеж тілько що… перед хвилею… от так: гррр, гррр, гррр! — ледво дух переводячи толкував Спориш.
— Добре, добре, буду вважати! — мовив вояк, щоб як будь закінчити розмову, очевидно дійшовши до висновка, що ключник десь троха над міру закропив ся.
Сеї ночи одначе гарчанє вже не повторило ся, і вояк, що не спав усю ніч, не міг дочути ся нїчогісїнько. От і не диво, що в дусї проклинав Спориша на чім сьвіт стоїть, а рано в рапортї досолив йому твердячи, що був пяний, що безпідставно алярмував сторожу і балакав щось таке, чого годї було й зрозуміти. Бідний Спориш, покликаний до тюремного директора, щоб витолкував ся, та не хотячи признати ся до своєї трівоги перед духом Панталахи, звиняв ся тим, що був невиспаний, що
