спокою. Хитав ся на ногах, ходив як сам не свій, обминав людий, а коли не міг обминути їх, то або мовчав, або відзивав ся уриваними зворотами, збував запити півслівцями, або нї з сього нї з того починав говорити щось не до річи, немов би його дух був занятий чимось зовсїм постороннїм і далеким.
Се було таки правдою. В дусї у Спориша панував один образ — могутнїй, що пожирав усї иньші — Панталаха. Ославлений злодїй не вмер, він жив у душі в Спориша і там вів далї своє ремесло — помалу, але ненастанно цигукав та перепилював одну за одною ті живі нитки, що вязали Спориша з житєм.
Немов хробак підгризав він корінцї його духової істоти. Тепер, коли його годї було замкнути в казнї, запроторити до казенки або засадити до працї в „лябаторнї“, коли він зробив ся незримим та невловимим, його сила побільшала безмірно і всякий опір супроти неї був даремний.
Та про те слова другого ключника мигнули Споришеви мов слабий промінчик надїї. Ага, сей у ночи не чув нїчого! Може й я не почую! Може те вчорашнє було таки оманою, походило з горячки, з безсонницї! Але в душі щось шептало йому, що ся надїя зрадлива, що страшний гість знов у ночи навідаєсь до нього, знов дасть йому почути ся. Коли Панталаха
