Цю сторінку схвалено
IX.
Слухай но, братїку, — питав якось несьміло і з якимось заклопотанєм Спориш слїдуючого дня другого ключника, що власне закінчив свій 24-годинний дижур у тім корідорі і передавав йому ключі, — слухай но… чи ти сеї ночи… теє то… буває… не чув нїчого?
— Де?
— Ну, тут, у казнях?
— У казнях? А хиба що я мав чути в казнях?
— Ну, не знаю… Але власне про те я й питаю тебе, чи не чув… що будь?
— Не чув нїчогісїнько. Або що? Ти може чув щось?
— Я? Алеж нїчого!
І Спориш сквапно віддалив ся, уникаючи дальших запитань. Але видно було по нїм, що якась трівога присїла його і не давала йому
