копа, а сей ідіот анї пилки не має, анї поводити ся з нею не вміє, анї не має охоти нї потреби пилувати штаби! А про те голос виразнїсїнько показує власне на сю казню. Спориш наблизив ся до самих дверий, приложив вухо до стїни — так, не було сумнїву, з отсеї казнї видобувало ся зловіще гарчанє, розходило ся виразно, нїби хто острими остями шпигав Спориша в груди. У ключника волосє з'їжило ся на голові, дух захопило в грудях.
— Боже! Се Панталаха! — без волї й відома простогнав він півголосом — і в тій хвилинї таємничий скрегіт затих.
Не тямлячи сам, що й по що чинить, Спориш з гуркотом і стуком влетїв до казнї. Казня була пуста, все в нїй було в порядку, лише безмисні, вибалушені очи Прокопові поглядали на ключника з кута, з тапчана.
— А ти що тут робиш? — крикнув на нього Спориш, не того, щоб чогось дізнатись, але по просту того, щоб почути людський голос.
— Я… я… сплю, — мовив загикуючи ся Прокіп.
— А ти не чув нїчого?
— Нїчого, нїчого.
Спориш стояв блїдий як труп. Сьвітло лїхтарнї, яку держав у руцї, падало скісно на його лице та надавало йому страшенний, мертвецький вираз. Не знаючи, що почати далї,
