Звірам покинув на жир за злочинне життя свеї жінки.
Тим привернули здоров’я та зір відновили [чудесно]
Славні Борея сини, а Фінею на лютую кару
За його напрасний гнів оба ока позбавили світла.
Потім могутній Борей своїми престрашними вихрами
Вирвав його [з-між людей] і заніс у дубову гущаву
Аж у Бістонії, де його пагубна Кера постигла.
Потім, покинувши двір [того] Агеноренка Фінея,
Випливли ми на велику глибінь негостинного моря,
Близько до тих Синіх скель, про які колись мати
Наша мені говорила, премудрая Калліопея,
Не спочивають вони ні на мить від тяжезного труду,
Але, [немов] гонені супротивними силами вітру,
Б'ються одна об одну, з двох боків наблизившись до себе.
Гук від ударів морем скрізь, аж і в небо широке,
Разом із шумом розбурханих хвиль невгомонного моря,
Що клекотять, кипучи, на безмірній [солоній] пустелі.
Се Агнієнку я вже перед тим говорив [у довіллі],
Щоб ззаду «Арга» глядів, щоб нам уберегтися від шкоди.
[Тіфій], почувши сю вість, ізлякався, мов серце завмерло,
І в своїй груді сховав, що в будущому мало сповниться,
Сам лише знаючи се. Але блакитноока Афіна
З Гери упімнення шле — міцнокрилую чаплю, що мала
Поміж ті гори летіть. Полетіла вона, хоч не рада,
Та коли крила її занесли між ті скелі, крутиться
Враз почала, за той час скелі, звідси та звідти женучи,
Вдарились разом і лиш кінці крил обтяли скорій чаплі
І розступилися знов, але чапля між ними пропала.
Тіфіс, побачивши, як поміж скелями згинула чапля,
Всім замовчати велів, вони, чуючи теє веління,
Мовчки та жваво гребли, розсікаючи веслами хвилі.
Я тоді співом своїм заклинать почав скелі подвижні,
І, розійшовшись, вони вже не гнали одна од одної.
Втихло й клекотання хвиль під судном, глибінь стала
гладкою,
Моїй кіфарі послушна й словам божественного співу.
І коли наш корабель переплив крізь тісную пащеку
Скель тих, хлюпочучи в ній як звичайно, від того
Часу недвижно стоять скелі й не ворухнуться ніколи,—
Так бо призначено їм волею невідмінної мойри.
61
