завтра рано знов маю службу аж до друго години з полудня, годї вирвати ся.
— Служба, то неволя, — глубокомисно докинув доктр.
— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя. — А менї, прошу пана, до недавна зовсїм так не здавало ся. Навпаки, те реґулярне, після годинника розмірене житє заспокоювало думки, чинило мене здоровійшою, поважнїйшою, задоволеною. Прийду зі служби, з'їм обід, часом передрімаю ся троха, читаю, піду на лєкцію — і так минає день за днем. І я щаслива, бо не вважаючи на ту нїби неволю, а властиво на ті тїсно означені рами, в яких обертає ся моє житє, я чую себе незалежною, чую, що жию власною працею, що не впадаю нїкому тягаром, не дбаю нї про чию ласку.
— Крім якоїсь там Грозицької, якогось там Вимазаля, Долєжаля і тим подібних бюрових молїв, — злобно докинув доктор.
— Нї, прошу пана, я й про їх ласку не дбаю, бо знаю, що коли сповню добре свій обовязок, то нїхто менї нїчого не зробить. Я від них не залежу, а що стараю ся жити з ними в згодї й гармонїї, то вже така моя натура. Волю для сьвятого супокою не одно й притерпіти, особливо коли ходить о дрібницї і о річи, в яких я сама не певна, чи моя правда.
