— Прошу панї, чи нема для мене листу під адресом „Каролїна Пташок“?
Целя машинально винайшла лист адресований мужеською, невправною рукою, подала його врадуваній панночцї і знов сїла, силкуючись упорядкувати свої думки. Але панї Грозицька не вистріляла ще всього засобу своїх набоїв.
— І представте собі, панї, зараз на донесенє лїкаря прибула комісія судово-лїкарська. Трупа взяли до трупарнї, де сьогодня мусять його секціонувати, а суд зарядив слїдство, відки і яку мала вона отруту. І щож показало ся? Бідачка властиво не хотїла відбирати собі житя. Хотїла тілько, знаєте панї — тут панї Грозицька підійшла до Целї і шепнула їй до вуха кілька слів, від яких лице Целї облило ся в першій хвилї ярким румянцем, а за хвилю поблїдло як полотно — бо бояла ся стратити службу на почтї і зашкодити иньшим женщинам, що остають у публичній службі. Ну, що ви на се скажете! Так дословнїсїнько вона й написала на карточцї, коли мати десь на хвилю відвернула ся, на кілька мінут перед приходом доктора. Щож робить? Вишукала собі десь якусь бабу з гір, яка обіцялась їй за кілька ринських зварити якогось зїля, що мало зарадити всьому лихови. Отже не знати, чи та баба кепського зїля наварила, чи може бідна Ольга зажила його більше нїж
