— Нема найменшого сумнїву. Лїкар пізнав се за першим оглядом. А тілько не міг дійти, що се за отрута; ріжні антідоти, які їй задавав, не помагали. Здає ся впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночи і кілька годин мучила ся мовчки, щоб не збудити матери. Аж коли наслїдки появили ся цїлковито і ратунок був майже неможливий…
— Мій Боже! Мій Боже! — скрикувала Целя ломаючи руки. — Алеж то страшенно! Бідна Оля! Але щож могло попхнути її до такого розпучного кроку?
— Лехкомисність, прошу панї — суворо і рішучо відповіла панї Грозицька.
Целя видивила ся на неї питаючим поглядом.
— Зараз по її смерти — говорила дальше панї Грозицька притишуючи троха голос — лїкар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.
— О Боже! — скрикнула Целя.
— Так, так! А пан Вимазаль яко їх сусїд від давна знав про зносини Ольги з якимось академіком, що мабуть мав з нею женити ся, але перед пів роком подав ся на судову службу до Боснїї. Здає ся, що тут і треба шукати ключа до цїлої сеї історії.
Целя сидїла мов нежива. Пробудило її з остовпіня аж питанє якоїсь панночки, нїби швачки, нїби панни склепової:
