трупячою фізіономією повторяв усе одно й те саме.
— „Безутїшна в жалю мати“ — в нестямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!..
І в її уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховали ся ще слїди колишньої красоти, а довгий вік виписав сьвідоцтво працьовитого, для иньших присьвяченого житя, не закаламученого нїколи нїякими сумнївами, внутрішнїм роздвоєнєм анї гризотою сумлїня. Не вважаючи на зморщки і сиве волосє, лице тої бабусї завсїгди додавало Целї якоїсь відради, сьвіжости і сили, кілько разів відвідуючи Ольгу мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.
— Побігти-б до неї! Потїшити стареньку, розпитати, що таке стало ся! — мигнула думка в Целиній голові, і вона випростувась і піднесла чоло, як коли би почутє товариського і чисто людського обовязку від разу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.
В тій хвилї з ратуша залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.
— Мій Боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуцї скрикнула Целя і поспішним кроком подала ся до почти,
