запрошує всїх кревних і знайомих на сей сумний обряд“.
Целя вже другий і третїй раз перечитувала ті слова, що мов градові зерна падали в її серце, не вяжучи ся в нїяку живу цїлість, у нїяке ясне почутє. Ольга Невірська, її найлїпша приятелька, по короткій але тяжкій недузї… що се значить ся? Аджеж Ольга позавчора ще була в службі, здоровісїнька, хоч сумна і задумана як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цїлувати її, сьміючи ся голосно. А коли Целя запитала її, чого так тїшить ся, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цїлі дві недїлї. „Ах, яка я… буду… щаслива! А ти, бідна Целїнко, лишиш ся тут! Навідуй ся часом до моєї мами, добре?“ І сльози закрутили ся в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цїлувати Целїну, аж панї Грозицька острим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро а не пансіонат. То було ще позавчора в полудне — а сьогодня! Сьогодня Ольга вмерла!
— Боже коханий! Що се їй стало ся? Що се може значити? — скрикнула Целя, і немов не довіряючи власним очам усе ще вдивлювала ся в афіш. Але афіш не давав нїякої відповіди на її питаня, і своєю мертвою,
