нервове роздразненє видно було в її рухах. Лице її було похилене, уста стиснені і чоло раз за разом морщило ся від якихось понурих, невідступних думок.
Дїйсно, по тій сценї, яка відбула ся між нею і Темницькими при снїданю, вона повзяла незломний намір не показувати ся більше в їх їдальнї. Немов би вгадуючи ту постанову доктор Темницький, зустрівши її, коли повертала з лєкциї з першого поверха, війшов з нею до її сьвітлички (щож, аджеж сього не могла йому заборонити!) і почав перепрошувати її за батькову нечемність. Треба вибачити старому його балаканє. Старість не радість, чоловік з лїтами мимоволї гіркнїє і бачить усе в темнїйших колїрах, особливо коли се дїло нове, до якого він не привик і якого важности не розуміє. Рада не рада мусїла Целя признати йому правду, мусїла запевнити його, що не гнїває ся; за те в заміну він запевнив, що батько вже більше не позволить собі нї на що подібне в її присутности.
Опісля почав доктор розпитувати її про її житє, про подробицї служби, надїї на будуще, проявляючи супокійне, але просте і щире заінтересованє. Розмовляли так з пів години, він сидячи на кріслї при великім столї, а вона край вікна. Двері, що від сьвітлички виходили до кухнї, були відчинені, так що видно було, як снувала коло печи Осипова.
