вочою ґрацією вилазить на крісло, стає на пальчиках, і шукає, шукає, шукає в горішнїй полицї так довго, доки цїкавий гість не оглянув докладно і ніжок і талїйки і ручок і шийки і всього, о що йому ходило. „Нї, прошу пана, нема нїчого!“ „Дякую панї і перепрашаю!“ А за хвилю другий так само питає, потім третїй, четвертий, і так далї. Чиж то не житє? На щастє маємо ще державу, що навіть платить за подібну комедію. А я сьвято переконаний, що коли-б отворено два рази стілько посад в такім родї і коли би не тілько не плачено за службу, але вимагано ще вступної такси, то і в такім разї від кандидаток не було би відбою.
— Чудесно нас пан відмалював, нема що казати! — скликнула Целя.
— А чи не правду говорю?
— Розуміє ся, що неправду! — з нервовим притиском відмовила Целя.
— Що? — скрикнув Темницький, — панї сьмієте казати, що неправду?
— А вжеж, що неправду! Аджеж пан на моїм власнім прикладї міг би переконати ся, що воно так не є. Аджеж пан сам признає, що менї зовсїм не о те ходить, щоб афішувати ся, але щоб чесно заробити на кусник хлїба.
— Ну, ну, панно Целїно, аджеж я не про вас говорив! — відказав старий, жартовливо прижмурюючи очи. — Аджеж ви у всїм
