ся, було обраховане, зважене і з гори зведене до певної рівноваги.
Перша його стріча з Целїною була дуже холодна і шабльонова. Старий пан Темницький запрезентував їй свого сина, той їй уклонив ся, Целя відклонила ся, пан доктор буркнув „Дуже менї приємно“ і зараз відвернув ся, кінчачи своє перерване оповіданє про якийсь клїнїчний випадок. Але по хвили, коли побачив, що Целя пильно придивляла ся йому, сказав тим сам самим спокійним і поважним голосом:
— Мушу вам, татку, показати фотоґрафію моєї нареченої.
Батько аж уста розчинив і очи витріщив, бо нї про яку наречену свого сина нїчогісїнько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:
— Дочка прімарія головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної каменицї на Ґрабенї. Заручини відбули ся ще в мясопусти. Я не писав вам про се нїчого, бо хотїв зробити вам несподїванку.
Та не вважаючи на се виясненє батько не переставав глядїти на сина як на дивогляд, з зачудуванєм і недовірєм. Глуха панї Темницька, що не чула розмови, бачила тілько, що „татко“ забув про росіл, і торкнувши його рукою за локоть, сказала гробовим голосом:
