Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/175

Цю сторінку схвалено
— 167 —

нераз наповняли якоюсь невимовною радістю і втїхою.

Його вони зовсїм не врадували. Якась нехіть і трівога, щось навіть немов обридженє проблиснули в його очах. Страшенно заболїв мене той погляд. Але і недобрий вираз його і біль у моїм нутрі тревали тілько хвилину.

Він прояснїв, обняв мене, почав цїлувати і розпитувати, як, що, коли. І менї було любо звірити ся перед ним з тайною, про котру я доси нїкому анї слова не сказала. І який він був милий, коли по якімось часї почав говорити про ріжні прибори, потрібні для ожиданого гостя, і то так поважно, немов би той гість мав прибути завтра. І як сердечно ми обоє сьміяли ся, коли я сказала йому, що такі прибори я вже вільними хвилями поприлагоджувала, такі й такі знайомости поробила, значить, йому тут нїчим турбувати ся.

Чудесно провели ми той вечір. Випили бутельчину вина за здоровлє будущого, жартували, навіть на спів зложили ся голосами. Але я почула, що від того часу з ним зайшла якась зміна. Часто бував понурий, мов згризений. Нераз серед розмови уривав на півслові, немов туманїв або шукав розблуканих думок. А про своє житє в касарнї, про свої відносини до иньших офіцирів нїколи анї слова. Навіть просив мене, щоб його нїколи не питати про те. З того я доміркувала ся, що мусїв мати