жанє родини. Щож маю робити? Правні дороги для мене замкнені, сама устава пхає мене на неправні. Я знаю вас як чесну дївчину і не повинен би користати з вашого сумного положеня. Але я знаю, що те положенє безвихідне і для того думаю, що лїпше вам буде статись моєю, хоч нешлюбною дружиною, нїж вічною служницею своїх кузинок. Будемо жити разом, будемо обходити ся тим, що маємо, а коли дослужу ся висшої ранґи, то виступлю зі служби і тодї поберемо ся. Не буду таїти перед вами, що се не легка і не швидка річ. Але може трафити ся війна, я можу в нїй відзначити ся, і тодї дїло піде красше. Міркуйте як знаєте. Скажу вам тілько про себе дещо. Я чоловік простий, тихий, виріс у бідности, привик до скромного житя і працї, і коли правда те, що я чув про вас, то менї здає ся, що полюблю вас. Коли зважитесь іти зо мною, то будьте в суботу вечером з усїми своїми пакунками на двірци зелїзницї. Я добуду вам білєт. На всякий спосіб у суботу вечером буду ждати на двірци. Коли не прибудете — ваша воля, я певно вам того не візьму за зле. А коли прибудете, то до побаченя!“
Як бачите, я добре вивчила на память той лист. Він і доси є у мене — одинока памятка мого щастя. Читаючи його я чула, що вся обливаю ся румянцем, то знов блїдну. Мене кинуло в дрож по прочитаню і я не знала,
