і вся затрусила ся, немов узяла в руку жменю приску. Вибігши з канцелярії, я стала при вікнї таки там, у корідорі почтового будинку, аби прочитати той лист. Я знала, що дома не буду мати змоги прочитати його украдком. Дрожачою рукою я розірвала коверту і виняла аркушик білого листового паперу. Письмо було гарне, читке, але лїтери кілька хвиль немов скакали, немов палахкотїли у мене перед очима. Далї я заспокоїла ся трохи і прочитала ось що:
„В тих днях виїжджаю до Перемишля і не буду більше в домі вашого вуйка. Не хочу навіть бути там — для чого, зараз доміркуєте ся. Я побачив ваше нещасне положенє і з вуйком вашим говорив про вас. Колиб я сказав, що люблю вас, то ви мали би право не увірити менї, бо як же можна полюбити когось, не знаючи його близше? Для того не буду говорити вам про любов, а тілько скажу ось що. Я бідний офіцер, з простого роду. Бурлацькє житє остогидло менї, хоче ся закоштувати хоч троха тепла родинного гнїзда. Родини власної у мене нема, женити ся без кавції не можна, такої дївчини, котра б зложила за мене кавцію і при тім була менї до вподоби, я певно не знайду, а продавати себе за кавцію в мужі такій, котрої я не можу любити — також не хочу. А тимчасом моя місячна плата хоч сяк-так вистарчає на удер-